Отже, відомо, що єврейська громада стала єгипетськими рабами після смерті Йосифа, що користувався великою пошаною у фараона завдяки своїм адміністраторським талантам.

В Єгипті були три шляхи потрапити у рабство – вчинити кримінальний злочин, потрапити у полон під час війни і через нездатність платити податки, чи борги.

Тому, що уся громада, а не окремі євреї, була перетворена у рабів, відпадає перший варіант. Другий також неможливий, бо завдяки Йосифу єврейська громада жила довгі роки в добробуті в Єгипті. Отже, мусіло щось статися, що наклало такі фінансові зобов’язання на громаду, які вона не могла сплатити і тому юридично була перетворена у рабів.

Мойсеєві вдалося зорганізувати успішну втечу євреїв із Єгипту і ця подія дала поштовх книжкам Старого завіту, розпочавши більш-менш цільну історію євреїв.

Оселившись в Палестині євреї поділили територію між собою і, не утворивши якоїсь державної структури на чолі з царем, перетворилися у племена з примітивним законодавчим кодексом. Згідно цитати з книги Суддів – немає царя в Ізраїлі, кожна людина діє так, як вважає є правильним у її власних очах. Це означало, що євреї були вільні люди.

Зрештою в античні часи слово “свобода” мало лише одне значення – імунітет від сплати податків. Причому податки через відсутність універсальних грошей здійснювалися у вигляді натури, включаючи отримання статусу раба при неможливості сплати податку.

Такий стан речей тривав десь до 1000 року до Христа і тоді євреї вирішили утворити великий уряд, консолідувавшись у спільну територію – такий собі єврейський Євросоюз. Автоматично, це означало вибрати царя з усією бюрократичною структурою монархії.

Пророк Самуїл був проти такої політичної системи. Треба сказати, що пророки в ті час грали роль сучасних політологів, аналізуючи конкретну політичну ситуацію і даючи рекомендації.

Отже, політолог Самуїл висунув  застереження щодо утворення єврейської монархії. Згідно пояснень Самуїла, Бог не бажав, щоб євреї мали царя. В той час це був дуже сильний аргумент. Але, ізраїльтяни продовжували наполягати. Тоді Самуїл вирішив на пальцях пояснити євреям, що означає мати царя – з точки зору податків.

В Першій книзі Самуїла це докладно описано. Ось знайшов потрібну цитату – Перша книга Самуїла 8, 11-15.

“11. Ось яке буде право царя, що царюватиме над вами: синів ваших він візьме і приділить їх собі до колісниць та коней, і вони будуть бігати перед його колісницями. 12. Він настановить собі начальників над півсотнями; звелить їм орати свої ниви та жати хліб свій, і виробляти собі військову зброю та знаряддя до своїх колісниць.

13. Та й дочок ваших він собі візьме за благовонниць, куховарок і пекарок. 14. Поля ваші та виноградники й стади оливні – найкращі – він забере й роздасть своїм слугам. 15. З вашого посіву та винограднику він буде вимагати десятину й роздаватиме своїм скопцям та слугам.” Тобто, 10% не урожаю, а величини посіву і величини винограднику. Серйозний удар по кишені.

Там є докладне продовження, які інші податки чекають євреїв, але аналіз Самуїла і так зрозумілий.

Коротше, на євреїв це не справило жодного враження, вони хотіли, щоб у них усе було, “як у нормальних людей” – давай їм короля. Самуїл на дурість євреїв розчаровано махнув рукою і сказав, що Саул може бути зовсім підходящим королем. Це, мабуть, єдиний випадок в історії, коли слова політолога були сприйняті серйозно.

В своїй книзі Самуїл не вказав конкретно, що чекає тих, котрі спробують уникати платити податки. Ми лише можемо здогадуватися. З іншого боку, збирання податків було налагоджено настільки добре, що про це свідчить опис багатства двору Соломона – сина Давида, а Давид був сином Саула.

Фактично в третьому поколінні фінансовий стан Соломона був таким, що він міг собі дозволити утримувати гарем з тисячі жінок. Це означало велетенський обслуговуючий персонал, котрий мав дбати про двір царя Соломона.

Очевидно, в Соломона були проблеми практичного характеру відносно жінок гарему, бо в книзі Екклезіастів 7, 28 він скаржиться, що не може знайти підходящої серед них. Якщо порахувати, то вийде, що проводячи з кожною лише одну ніч (день?) йому треба було 3 роки, щоб пройти усе коло. Можна й забути за чим шукає.

Скоріше за усе вони йому влаштовували скандали, почуваючись занедбаними, звідси його нарікання. Отже, його захоплення жінками мало радше колекційний характер, ніж який інший.

Увесь двір був значною витратою бюджету єврейської держави і вимагав відповідного високого оподаткування, щоб його фінансувати.

Після смерті Соломона його син Ровоам зібрав голів підлеглих єврейських племен на нараду. В нараді головним питанням стало питання податків. Вожді племен радили наступникові звільнити їх від деяких податків, залишених з царствування Соломона.

Політичні дорадники радили серйозно поставитися до прохання вождів, тим більше, що вожді за це обіцяли особливо запопадливу службу. Ровоам оголосив, що подумає кілька днів і дасть відповідь.

Ця заява занепокоїла вождів і вони запідозріли найгірше. Адже, не було жодної причини обдумувати ще додаткові три дні. Справді, Ровоам оголосив, що він не тільки не зменшить податки, але й збільшить їх. А щодо тих, котрі будуть ухилятися від сплати, замість старого методу покарання – бичування – буде застосовувати “скорпіони”, тобто бич буде з шипами. (ІІ Хроніки 10, 11 “Батько мій наклав на вас тяжке ярмо, а я зроблю ваше ярмо ще тяжчим. Батько мій вас карав бичами, а я – скорпіонами.”)

Як варто сподіватися, виник добре зорганізований податковий бунт буквально на місці. Видно, вожді не чекали оті три дні в бездіяльності. Ровоамові було заявлено, що він більше не король і хай тішиться, що йому залишать у власність Єрусалимський храм, котрий збудував його батько.

Мало того, їх лють була такою великою, що вони оголосили серйозну юридичну зміну – відтепер нащадки Давида ніколи не матимуть права бути їх королями.

Але, Ровоам явно не в’їхав у серйозність ситуації. Він наслав на бунтарів свого головного Цушка (Адорама), котрий займав посаду міністра єврейського МВС, в надії оволодіти ситуацією. Це погано закінчилося – побачивши уособлення зла, натовп каменував його, залишивши міліцію без начальника (ІІ Хроніка, 10, 18-19 “Цар Ровоам послав Адорама, начальника над примусовими роботами, але сини Ізраїля закидали його камінням, і він умер, а цар Ровоам сів у колісницю, щоб утекти в Єрусалим. 19. Так відпав Ізраїль від дому Давида по цей день.”)

В царстві стався політичний розкол – Ровоам, маючи контроль над храмом, став сюзереном дуже малої території провінції Юдеї. Додаючи до приниження, відповідно тогочасним міжнародним стосункам це маленьке царство мусіло платити податок (данину) більшому царству Ізраїлю, котрим тепер керували навіть не-Давидові королі.

В реальном світі глобальної політики два єврейські царства опинилися між двома конкуруючими супердержавами Ассирією та Єгиптом, перетворившись у буферну зону.

Єврейські політологи-пророки рекомендували виключну нейтральність, що означало в той час лише одне – чемну сплату податків обом сторонам. Звідси відома усім християнам максима – хто живе мечем, від меча і помре, котра добре ілюструє принцип нейтральності.

Ассирійці почали серію воєн для встановлення контролю над територіями, котрі можна було оподатковувати і за якийсь час стали контролювати усі сусідські території крім Єгипту. А ізраїльтяни знову зігнорували своїх політологів-пророків і відмовилися платити податки ассірійцям. Що негайно викликало відповідну реакцію ассірійців, котрі відлупили ізраїльтян і наклали крім звичних податків ще й додаткову виплату компенсації за ассірійські труди у вигляді 1000 таланів срібла (десь 53000 кг) на рік.

Євреї цю компенсацію, стогнучи, платили наступні 15 років. Тоді домовившись з іншими підкореними територіями, вчинили новий бунт, що викликало знайому реакцію ассірійців. На цей раз ассірійці не лише розгромили євреїв, але узяли усіх їх у полон, що з економічної точки зору було дурним рішенням, бо рабська праця непродуктивна.

Дуже невелика частина євреїв залишилася в Самарії, а по великому рахунку євреї щезли з історії, бо пізніше і ці огризки євреського народу були захоплені у полон. В результаті царство Ізраїлю перестало існувати. В пам’яті народу залишилися згадки про Втрачені племена Ізраїлю.

Серед деяких віруючих вважалося, що вони не щезли, а пішли на північ і одного дня з’являться з тріумфом. Деякі християнські секти і дотепер вірять у їх прихід, напр. мормони.

Як би там не було, саме великі податки спричинилися до бунтів, а опосередковано і до знищення єврейського народу. З часом ассірійці новими війнами розширили свій контроль на сусідніми територіями навіть підкоривши Єгипет.

І тут знову з’являється на сцену історії оте інше царство євреїв – Юдея, котре володіло невеличкою територією, храмом Соломона і, виявляється, усі оті часи, коли ізраїльтяни намагалися боротися за податкову справедливість, справно платило свої зобов"язання і тому збереглося в Єрусалимі.

Хоч і вони пізніше втягнулися у велику міжнародну політику і здуру піддалися на намовляння єгиптян, оголосивши бунт проти ассірійських податків.

Знову іудейські політологи були проти цього і рекомендували повну нейтральність. Ісайя навіть консультував з цього приводу короля Езекія, про що залишилася згадка в його “щоденнику” – Біблії: “в... спокої ви спасетеся; у тиші і довір’ї ваша сила.” (Ісайя 30, 15)

Як би там не було, ситуація для короля була політичним тупиком. Згоджуючись з ассірійцями він тим самим автоматично перетворювався у головного ассірійського податківця, сумлінно збираючи податки з євреїв і передаючи їх ассірійському цареві, перетворюючись у ненависного політика в очах власного народу. З іншого боку, утворюючи проти ассірійців союз з єгиптянами ставив євреїв перед смертельною небезпекою.

Отже, в 703 році до Христа союзники публічно оголосили про несплату податків і відповідно почалася серія воєн з ассірійцями. Євреї успішно програвали битви одна за одною. В результаті, коли стало ясно, куди воно йде, євреї попросили миру. Але, ассірійці не для того починали військову кампанію, щоб просто так її завершити.

Вони вирішили захопити Єрусалим. Пророк Ісайя, в своїй мудрості, висловив припущення, що ассірійці не ввійдуть в Єрусалим. Припущення справдилося, бо в ассірійців почався тиф і в них начисто пропала охота воювати.

Але, пережитий страх зробив свою справу – євреї послушно почали сплачувати податки ассірійцям.

З ходом історії ассірійці зникли, але влаштовану ними систему податкування сусідів перейняли вавілонці, що стали супердержавою Сходу.

Відповідно, цар Вавілонії Набуходоноссор вирушив у похід збирати податки, бо іншого способу їх отримати не було через відсутність відповідної соціальної інфраструктури. В Єрусалимі його чемно привітали і погодилися на усі умови податкових стосунків.

Але, знову підлі єгиптяни почали нашіптувати про порушені права людини і євреї, піддавшись на намовляння, збунтувалися. В критичний момент єгиптяни кудись щезли, залишивши євреїв один на один з розлюченими вавілонцями.

Чергові угоди про вічний мир і повну сплату податків виявилися недостатніми для заспокоєння вавілонців і щоб запевнити дотримання цих угод, вони встановили євреям короля за своїм власним вибором. Цей тип звався Зедекія і по ідеї мав бути вірним вавілонській короні.

Але, бачачи які гроші спливають на схід, Зедекію задавила жаба і він просто припинив їх платити. Обуренню Набуходоноссора не було меж. Він повністю втратив терпець до євреїв, захопив Єрусалим, наказав убити синів Зедекія в нього на виду і тоді наказав виколоти йому очі. Оце останнє було здійснене явно в мафія-стилі і не мало жодного сенсу, бо ніяк не могло компенсувати несплачені податки.

Цього варварства вавілонцям виявилося замало і вони потягнули сліпого єврейського царя і решту євреїв у полон до Вавілонії.

На диво, полон у Вавілонії для євреїв виявився майже курортом. Вони розбагатіли і навіть набули якоїсь місцевої перської освіти. Усе влаштувалося для них настільки добре, що інший, тепер вже перський король Кир, котрий захопив Вавілонію, мав цієї ідилічної картини досить і наказав євреям повернутися назад до Єрусалиму.

Євреї явно не виявляли бажання повертатися в Обітовану землю і починати усе спочатку. Але, Кир був стратегом і розумів, що тримаючи євреїв у Вавілонії, він втрачає можливість економічно розвивати провінційні території імперії.

Як би там не було, лише одна четверта євреїв із загальної кількості 150 тис. повернулася назад у Єрусалим, продовживши податкову історію єврейського народу.

Уся ця довга писанина – лише малий відбиток значно більшої картини розвитку людської цивілізації. Цей розвиток, як не крути, зводиться до одного – економіки племені, народу, нації. І будь-які державоподібні утворення людського суспільства обов’язково мусять базуватися на податках.

Тому, як це написано на вході до податкової служби США у Вашінгтоні – “Податки є платнею за цивілізоване суспільство”, історія народів є економічною історією, а точніше історією податків.

Пригадую, ми вивчали геометрію в школі, яка зветься Евклідовою. Але, Евклід, хоч був з походження греком, працював в єгипетській Александрії і лише систематизував геометричні знання, які існували в Єгипті.

Ці знання виникли, як потреба правильно виміряти ділянки землі складної форми. А потреба вимірювання була викликана необхідністю правильно вирахувати величину податку, який встановлювався на урожай і на саму ділянку землі в Єгипті.

З уроків єгиптології ми знаємо, що розшифровка ієрогліфів Шампольйоном була здійснена за допомогою текстів з каменю Розетти, котрий тепер зберігається у Британії, хоч його вкрав з Єгипту французький офіцер, коли Наполеон розпочав свою кар’єру міжнародного авантюриста і захопив єгипетську територію.

Цей текст, як відомо, був трьохмовний, грецьку включаючи. Є дуже характерним те, що він не був просто написаний на папірусі, а хтось пішов на значні фінансові витрати, щоб вибити той самий текст трьома мовами на камені.

Нам в школі, нажаль, не сказали, що текст говорить про надання податкового імунітету власникові каменю. Це був документ, який не міг, як папірус, бути легко знищеним. Він був таким важливим, що його треба було викарбувати про всяк випадок трьома мовами і подбати про його зберігання на довгі роки. Цей документ надавався єгипетським храмам, звільняючи їх від податків, утворюючи прецедент для наслідування в наступних століттях.

Якби українці звертали увагу на такі “деталі”, можливо уся українська історія була зовсім інакшою. Менше геройською, більше зі здоровим глуздом.

Історія єврейського свята Ханнука також має податкову основу, але відноситься до значно пізнішої стадії історії – Птолемеєвого періоду, пізніше римського панування. Юдея була весільним подарунком Клеопатрі та Птолемеєві, в результаті якого втратила свій попередньо отриманий від Антіохії податковий імунітет.

Але, це вже інша історія.